Евакуація, звірства окупантів, знищення інфраструктури, зрадники. Те, що спостерігають та переживають українці зараз, було з попередніми поколіннями 81 рік тому. Згадаймо, що тоді відбувалося і порівняємо із нинішньою війною, в якій тодішні визволителі відіграють роль окупантів.
Про реалії військового стану на Донбасі для громадянських під час Другої світової війни говоримо із завідувачем відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігорем Корнацьким. Далі пряме мовлення.
У попередню війну в Артемівську залишилося близько 30 тис. осіб із 50-тисячного міста.
— Більшість мирного населення не змогли евакуюватися з Бахмута, тодішнього Артемівська, і прожили ці страшні роки в окупації. Хоча про наближення фронту добре знали й місцеві жителі та органи управління. Практично одразу після початку окупації нацисти та встановлена ними адміністрація провели перепис населення: близько 30 тисяч осіб налічувало тоді місто (а до війни населення міста становило близько 50 тисяч осіб).
Зауважу, зменшення населення зовсім не означає, що 40% мешканців евакуювали. Тут і мобілізовані до Робітничо-селянської червоної армії, і ті, чию долю складно простежити. Статистики щодо кількості евакуйованих немає.
Будували зміцнення, місцеве населення залучали до розвитку народного ополчення, винищувальних батальйонів, які мали виявляти німецьких диверсантів, готували підпілля та партизанський рух. Евакуювали промислові підприємства: завод "Перемога праці" відновив роботу на Уралі.
Але не евакуювали культурних цінностей, колекцій місцевого музею тощо. Доля місцевого населення мало турбувала партійне керівництво.
Деякі жителі Артемівська не вірили у звірства нацистів
За свідченням тих часів, місцеві очікували від окупантів тієї самої поведінки, як і до Першої світової. Через те, що багато євреїв залишилися в Артемівську, у січні 1942 року понад 3 тисячі з них нацисти знищили в алебастровій шахті.
Жителі звільненого Артемівська шукають останки своїх рідних, убитих нацистами, осінь 1943 року. Фото з відкритих джерел
На початок Другої світової радянська влада не користувалася повагою та довірою населення, про яке завжди твердила. І були ті, хто сподівався на прихід німців – європейських, так би мовити, окупантів, як на певне звільнення. І, звісно, ніхто не передбачав злочинів, пограбувань та масового винищення окупантами цивільних.
І 81 рік тому люди тікали від агресорів, але на схід
Евакуйованих переважно розміщували в Казахстані та Середній Азії. А промисловість вивозили до старих промислових районів, зокрема на Урал, де легше було відновити виробництво.
Промислові підприємства евакуювали більш менш організовано разом із провідними спеціалістами. А для звичайних людей на евакуаційні потяги можна було взяти обмежену кількість речей. Перед евакуацією закривали установи, і людей звільняли з роботи саме через евакуацію.
На новому місці вони самі мали дбати про своє працевлаштування, житло та прикріплюватись до місцевих установ, щоб отримати продуктові картки. Умови життя в евакуації були досить складними, хоч і різними для людей залежно від їхньої спеціальності, суспільного становища тощо.
Простим сільським мешканцям просто нікуди було евакуюватися. Частина залишилася дома і пережила всі труднощі окупації.
"Мерів-колаборантів просто не було за визначенням"
Тодішній керівник міста належав до радянсько-партійної номенклатури і просто за визначенням не міг залишитися в окупації та піти на співпрацю з ворогом. Хоча випадки зради були, зокрема серед колишніх комуністів, комсомольців тощо.
Кадри для місцевого управління при окупантах вербували серед людей, невдоволених радянською владою, репресованих раніше.
І український національний рух намагався всіляко використати можливості, пов'язані зі звільненням від більшовиків, встановлення окупаційної влади.
“Серед колаборантів були українці, котрі сподівалися будувати Україну. Їх покарали так само”
Вони намагалися проникнути в окупаційні владні структури, щоб проводити свою підпільну роботу, спрямовану, звісно, не на служіння німцям, а на розвиток української культури та якихось громадських інститутів.
Але зазвичай українські діячі, які так чи інакше співпрацювали з німцями, потім радянською владою сприймалися просто як німецькими прислужниками, колаборантами. Їх також засудили після війни (тих, хто не встиг виїхати на Захід).
Окупаційна адміністрація була неоднорідною. І люди, які при посадах виконували звичайні адміністративно-господарські функції, не причетні до злочинів окупантів, не були їхніми посібниками в каральних акціях, – вони, можливо, і не заслуговували на те покарання від радянської влади, яке понесли потім після війни.
Під час безвладдя місцеві жителі крали держвласність, щоби зробити запаси
Знищення промислових підприємств, інфраструктури, мереж постачання, електрики, водопроводу є фактами, відомими з Другої світової війни. Радянська влада намагалася всіляко утруднити перебування окупантів на захопленій території. І при цьому не дбали про інтереси та виживання населення, яке залишалося на окупованій території.
І люди, користуючись безладом, у перші дні відступу радянських військ та приходу нацистів, намагалися хоч якось забезпечити себе за допомогою зроблених самотужки запасів. Щоб якось пережити той період, на перший час, коли була зруйнована вся торгівля, сфера постачання.
“Медиків, які працювали за нацистів, радянська влада майже не карала. Тому що ті допомагали людям”
Лікарі залишалися так само, як залишилася більшість місцевого населення – не змогли евакуюватися. І врешті-решт їх закликав залишатися на місці професійний обов'язок. Вони дбали про поранених радянських бійців. При відступі радянських військ з Артемівська вивезли 3 евакуаційні шпиталі . І медики продовжували надавати медичну допомогу місцевому населенню.
В окупаційній газеті "Бахмутський вісник" можна прочитати про те, як при нацистах відновили роботу міської поліклініки на чолі з відомим у місті лікарем Діомідовим. Звичайно, там подяка місцевому командуванню за його турботу про хворих, медиків тощо.
Але, незважаючи на весь цей офіціоз, лікарі робили єдине, що могли робити в тих умовах і що вони мали робити, — виконували свій обов'язок медпрацівника. І до речі, саме лікарі після повернення радянської влади майже не зазнавали репресій. Тому що було зрозуміло, що вони робили під час окупації і чому змушені були працювати при окупантах.
"Злочини росіян у Маріуполі перевищують злочини нацистів у Ленінграді"
Наскільки блокада Маріуполя нагадує блокадний Ленінград? Цілком не нагадує. Тому що Ленінград після дії блокади залишився майже цілим, за незначними винятками. Хоча населення сильно постраждало від голоду. А те, що відбувається в Маріуполі, — це просто планомірне винищення міста і мирного населення, що залишилося там.
Я вважаю, що це військовий злочин, який набагато перевершує той, який вчинили нацисти в блокадному Ленінграді. І вина нинішніх окупантів набагато більша, ніж і німецького командування, і радянських керівних органів, які припустилися масових смертей місцевого населення в радянському окупованому місті.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду демократії (EED)
Комментарии
1