Борис Джонсон: «Фактор Черчилля»...

Історія повторюється....??? Але ,на жаль ,так нічому й не навчила ..... Вашингтон, 1941 рік. Білий дім.

Президент США втомлено потер чоло. У його кабінеті стояв сер Вінстон Черчилль, витираючи широкою хусткою піт з обличчя – спека у Вашингтоні була нестерпною. Прекрасний день для того, щоб укласти угоду з Гітлером.

— Послухайте, Вінстоне, — почав президент, уважно вдивляючись у британського прем’єра. — Я запросив вас сюди не для того, щоб говорити лише про «війну, війну, війну». Ми тут заради миру.

— Чийого миру? — підняв брову Черчилль.

— Нашого спільного миру! — зітхнув президент. — Ми вважаємо, що пора припинити вогонь. Чи не могли б ви просто сказати: «Я хочу укласти мир»? А не все це: «Гітлер те, Гітлер се». Занадто багато негативу.

Черчилль важко зітхнув і залпом осушив склянку віскі.

— Сер, — сказав він. — Я вдячний за вашу допомогу і не хочу втрачати найважливішого партнера. Але, вибачте, мені здавалося, що я перебуваю у Вашингтоні, а не в Берліні. Ви впевнені, що це я маю вибачатися? Може, ще потиснути руку фюреру? Відправити йому різдвяну листівку?

— Це не те, про що я кажу! — президент розвів руками. — Просто припиніть сіяти ворожнечу. Кажуть, що Британія майже зруйнована, ваші солдати тікають, вони не герої, ваша країна втратила мільйони людей, а ви стали диктатором. Як ви на це відреагуєте?

— Скажу вам так: будьте обережні з цифрами, — хмикнув Черчилль. — У нас немає «мільйонних втрат». І ми втрачаємо не «якісь території», а домівки наших людей. Упевнений, якби Німеччина окупувала Нью-Йорк, ви б не назвали його «якоюсь територією». Чи я помиляюся?

Президент проігнорував сарказм.

— Сер Вінстоне, — продовжив він, складаючи руки на столі, — ви повинні розуміти, що ми прагнемо добрих відносин і з вами, і з німцями. Гітлер сказав, що хоче укласти мир. Він пообіцяв, що Британія може зберегти острови, що не буде вторгнення. Хіба це не успіх?

— Ах, Гітлер сказав… — Черчилль постукав пальцем по столу. — Як зворушливо. А що ж із Польщею, Францією, Бельгією, Норвегією?

— Ви знову про минуле! — відмахнувся президент. — Давайте дивитися в майбутнє! Ми прагнемо миру, а не десяти років війни.

— Капітуляція за один день завжди здається привабливішою, ніж перемога за десять років, — зітхнув Черчилль. — Але у мене інший підхід. Ми будемо воювати. Воювати, воювати, воювати.

Президент невдоволено насупився.

— Вінстоне, мені здається, ви неправильно розумієте американську позицію…

— О, я все чудово розумію, — перебив його британський прем’єр. — Ви не хочете опинитися на хибному боці історії. Проблема лише в тому, що ви ще не вирішили, який бік є правильним.

Президент задумливо постукав ручкою по столу. Очевидно, що угода, на яку запросили Черчилля, була фікцією. Навіть якби він мовчки кивав, наче китайський порцеляновий песик, його все одно звинуватили б у неготовності до компромісу. Головне у переговорах — не результат, а шоу.

— Все одно подумайте, Вінстоне, — м’яко сказав президент. — Можливо, коли Лондон припинить існувати, ви захочете повернутися до цієї розмови.

— О, я впевнений, що коли Берлін припинить існувати, ви захочете повернутися до іншої розмови, — усміхнувся Черчилль, підводячись із крісла. — Але поки що… дозвольте мені продовжити «сіяти ворожнечу».

І він гордо вийшов з Овального кабінету, залишивши президента у задумливій тиші, вдивляючись у карту світу.

Матеріал з відкритих джерел