Поряд зі свічкою на підвіконні стоїть автомат – символ подальшого виживання українців

Під час голодомору, коли в нас відбирали все, коли люди вмирали на вулицях. Коли був справжній геноцид, а не "складнощі індустріалізації", як це висвітлювала москва, до СРСР приїхав американський журналіст Ґарет Джонс.

У 1933 році, ризикуючи життям, він пробрався з Москви до українських сіл.

Він бачив усе на власні очі. Людей, які їли траву. Дітей, які помирали на руках у батьків. Людей, які вмирали прямо на вулицях від голоду...

Дід розповідав, що у тих, хто вмирав від голоду, були великі животи, бо від голоду розпухали. Пухли животи від голоду - слова мого діда Штанька Івана. Порожні хати, масові поховання. В моїй сім'ї, наприклад, від голоду із 14 дітей померло 11 дітей і їх мама, і мій прадід не мав змоги їж довезти до цвинтару, бо забрали все, навіть одежу, яка лежала для прання. Мав 2 воли, бо мав чимся годувати 14 дітей. Зробили з нього ворога народу, і всі боялися йому допомогти з похованням дітей, бо всі жили в страху арештів і розстрілу, ось що грозило за допомогу ворогові народу. Ти не ворог тільки тоді, коли ти бідний... Один чоловік дав свою підводу, дід зі сльозами на очах запитав - як я тобі віддячу, в мене все забрали, і той чоловік відповів, що на тім світі розрахуємось. Свята людина, надіюсь він в раю, моя сім'я, з покоління в покоління передаємо це дітям своїм, добро треба пам'ятати....

І цей американський журналіст бачив цю трагедію українців, і не мовчав. Він не мовчав, бо мав в душі співчуття, був чесний, добрий, і хотів допомогти...

Повернувшись на Захід, Джонс почав говорити правду. Писав статті, виступав, кричав: в Україні — геноцид!

Але що? Світ знехтував.

Його слова перекрили статтями московського підспівувача — журналіста "Нью-Йорк Таймс" Уолтера Дюранті, який публічно писав:

> "Голоду в Україні немає".

І за ці брехливі матеріали отримав Пулітцер.

А Ґарета Джонса знищили. Залякали. І врешті — вбили за загадкових обставин через два роки. Ймовірно — руками радянських спецслужб.

Америка знала. Європа знала. Всі знали.

Але ніхто не зупинив геноцид.

То чому ми дивуємось сьогодні?

Сьогодні — знову Україна.

Знову — масові вбивства, фільтраційні табори, викрадені діти, розбомблені пологові, тіла під завалами.Знову Захід обурений, але нерішучий.Тягне час, боїться "ескалації", чекає на "вибори", шантажує, вимагає "рєдкоземельні сдєлки" і всі розуміють, що нас роззброїли, за обіцянки, і при бажанні, і при наявності совісті, могли б допомогти Україні, і війна б давно б закінчилась. Але ж ні, мовчки спостерігає Світ, як горять заживо люди в своїх домівках від ракет, як вмирають наші захисники на фронті, на все наше горе - співчуття, і трішки зброї, щоб не були переможені, але в ніякому разі не перемогли... А по ангарам стоїть зброя, пилиться без діла, зброя, з допомогою якої війна закінчилась би давно. І жили б люди....

Все те ж саме, що й тоді. Світ гнилий, до влади в Світі приходять слухняні люди, яких мільярдери ставлять до влади в своїх інтересах, а то й самі мільярдери, не розумні, які тільки цинізмом і сделками заробили мільярди. Мораль не являється основним законом життя. Вихід один, ставати самим сильними. Вичищати свої конюшні. Наші біди, що у нашу владу завжди проникають щурі з сусіднього Оркостану, у яких не стоїть ціль, щоб Україна процвітала. Іншого шляху немає, якщо хочемо, щоб Нація вижила, то треба приводити до влади тих, хто пішов на війну, пішов ризикувати своїм життям ради українців, ради України. Поки не приведемо до влади націоналістів, не тих що на словах, тих що ділом довели, ризикуючи своїм життям, що ця країна їм болить - то діла не буде. Нас будуть і далі грабувати, гальмуючи розвиток країни... І все буде йти по колу. Так вічно і будемо платити життям кращих синів і дочок своєї Нації.

За матеріалом Людмили Місяць, facebook.com