Україна стала біднішою, а нерівність суспільства глибшою: 2% населення володіють приблизно 70% усіх активів країни.

Активно формуються касти та закриті елітарні групи.

Процеси, що відбуваються в тому чи іншому суспільстві, дуже точно можна визначити за рівнем нерівності.

Сама собою оцінка нерівності як явища - який завжди однозначна і лінійна.

Гомогенность, тобто однорідність суспільства є ключовим чинником спайки соціального капіталу підвищення його творчого заряду.

Але вирівнювання може бути двох типів.

За рівнем мінімально необхідних доходів, як в СРСР, чи за рівнем медіанних доходів - як в післявоєнної Німеччини.

Головний системоутворюючий елемент німецької моделі – наявність консенсусу між державою, бізнесом та найманими працівниками щодо перерозподілу національного продукту.

Саме наявністю/відсутністю цього консенсусу і пояснюється багатство/бідність різних країн та рівень тіньової економіки у них.

Якщо подивитися на динаміку коефіцієнта Джині, який показує рівень нерівності в суспільстві, то, починаючи з 2013 року, цей показник по Україні погіршився з 24,6 до 26,3.

Тут ми спостерігаємо два протилежні за своєю суттю процеси.

Зазвичай у країнах з перехідною економікою зростання добробуту супроводжується і посиленням нерівності.

У кризу навпаки – ситуація із майновим цензом вирівнюється.

В Україні відбулася унікальна ситуація – нерівність посилилася на тлі економічної кризи 2014-2015.

Це і є реальним результатом соціально-економічних трансформацій останніх майже десяти років.

Тобто в політекономічному аспекті ключовий підсумок нашого розвитку – це посилення нерівності у суспільстві з глибинним соціальним ментальним кодом.

Цим багато в чому пояснюється електоральна революція 2019 року, а зовсім не відомим серіалом, який багато хто навіть не дивився.

Якщо прибрати пафос, що звучить у презентаціях, то Україна стала біднішою, а нерівність - глибшою.

За даними держстату, лише 3-4% населення країни до війни мали середній подушевий еквівалент загальних доходів на рівні 12 тис. грн. на місяць та вище.

Відбувається перехід від умовно справедливого суспільства до інституційно несправедливого.

Активно формуються соціальні касти та закриті елітарні групи.

Декілька років тому головний економіст ЄБРР Сергій Гурієв презентував дослідження з проблем нерівності в Україні.

Графік, показаний ним щодо зростання доходів населення з 1989 року показує, що в нас так і не сформувалася стійка і, головне, численна, соціальна група населення, рівень добробуту якої суттєво зріс би з моменту "руху до ринку".

Простими словами - у країні немає вигодонабувачів реформ у розмірі хоча б 30-40% населення.

Проблема нерівності – це родова травма капіталізму, невижита досі.

Наприклад, у тематичній доповіді WID.world (лабораторія нерівності) було сказано, що:

".. у 2016 р. у США на верхній центиль (1% населення) припадало 20% національного доходу, хоча у 1980 р. – 11%.

У 2016 р. на нижні 50% припадало 13% національного доходу, хоча у 1980 р. це співвідношення було кардинально іншим – понад 20%”.

Тобто в США 50% населення втратили в питомій вазі 7-8% національного доходу, тоді як 1% найбагатших придбав собі ще 9% доходів країни, відібравши їх як середній клас, так і найбідніші.

До речі, у цій моделі середній клас перестає бути союзником держави та санітарним буфером між багатими та бідними, психологічно солідаризуючись з останніми.

У нас тим більше немає цього "санітарного буфера" і політичні "еліти" впритул дотикаються до решти населення, як підземний фешенебельний торговий центр "Глобус" у Києві - з "убитим" підземним переходом, прозваним киянами "трубою".

Зате ми маємо шар соціальної "глини" як "нової шляхти", яка відокремлює "еліти" від народу.

Сьогодні можна посперечатися з класиком у тому, що "імперіалізм - це найвища стадія капіталізму".

На прикладі США видно, що найвищою стадією на даний момент виявився фінансовий капіталізм.

Це те, що приблизно говорить "економіст-пророк" Нуріель Рубіні:

світові доведеться вибирати, що для нього важливіше – порятунок фінансової бульбашки на тлі безробіття, або реальний сектор економіки та крах дисфункціональної фінансової системи.

З іншого боку, приклад такої країни як Лівія показує, що планомірне зниження нерівності в суспільстві призводить до появи завищених очікувань у значної частини населення.

У результаті авторитарний режим за допомогою вирівнювання добробуту вирощує своїх "могильників" з-поміж людей, чий матеріальний ценз виріс у результаті дотацій, а не індивідуальних зусиль.

Схожа ситуація виникла на початку 20-го століття, коли зростання доходів пролетаріату, зробив з нього "могильника" класичного капіталізму і зараз ця модель більше схожа на квазісоціалізм із сильною роллю держави.

У нас багато хто наївно вважає, що "путінізм" виріс на порожньому місці, буквально завдяки "телевізору".

Це дуже примітивний погляд на речі.

Україна згідно з їхньою моделлю – це економіка, яка знайшла точку стійкої рівноваги з низьким рівнем доходів та слабкою якістю освіти, на тлі нерівного доступу різних соціальних груп до капіталу.

Погіршення коефіцієнта Джині, згідно з моделлю Галора-Зейри, призвело до падіння доходів основної частини населення (75% з початковим базовим доходом) приблизно на 10%.

І це лише внесок у "скарбничку" зниження наших доходів через трансформацію соціально-економічної структури суспільства та системи розподілу валових доходів.

Візьмемо дані фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

За його даними, до війни 98% вкладників належали депозитам до 200 тис. грн. чи 38% від загального обсягу.

А 2% вкладників належали вкладам понад 200 тис. грн. у розмірі 62% загального обсягу.

Я думаю, цю пропорцію можна екстраполювати на загальну структуру суспільства:

2% населення володіють приблизно 70% всіх економічних активів країни.

При цьому, 2% завжди зможуть більш ефективно скоординувати свою соціальну стратегію з утримання домінування, ніж 98%, що залишилися.

Тобто 98% населення для подолання соціальної інертності необхідно мати домінування у доходах у кілька разів, а цього немає, "дивися пункт перший".

Загалом, для зміни ситуації, що склалася на краще, суспільству потрібно багатіти і консолідуватися (створюючи ідеологічні, а не вождистські партії).

Але як це зробити в умовах низького стартового рівня доходів, слабкої якості освіти та відсутності доступу до капіталу – велике питання.

Олексій Кущ, facebook.com