Леoнід Биков загинув в автoкатастрофі за 4 міcяці піcля свого 50-річчя, у квітні 1979 року.
Його останні роки життя пройшли в боротьбі за долю сина Олександра, якого під час служби в армії через конфлікт з командуванням запроторили до психлікарні. Щоб не відповідати за жорстоке побиття Олеся (як його називали в родині), начальство вирішило сховати «кінці у воду». Олеся комісували з діагнозом шизофренія, закривши йому шлях до нормального життя. Щоб зняти фальшивий діагноз, знадобилося 10 років – лікарі відмовлялись за це братися, аби не сваритись з Міноборони.
Леонід Биков переніс кілька інфарктів, навесні 1979 року звільнився з кіностудії Довженка і за кілька днів, виїхав на зустрічну смузу та зіткнувся з вантажівкою…
Олесь і після загибелі батька продовжував боротьбу, регулярно проводив акції протесту. «Мене посилали колами, — згадував він, – з однієї інстанції в іншу: лікарні, військкомати, комісії і перекомісії, прийомні високих кабінетів, листи в ЦК КПУ, Політбюро СРСР. Я добивався одного – зняти обмеження на професію. Я не просився в космос, хотів працювати шофером або вантажником, чорноробом на будівництві або на лісоповалі. Мені потрібно було годувати сім’ю».
Він був рідкісним відчайдухом.
7 березня 1989 року Олександр вийшов на Хрещатик, на останнє, як розраховував, голодування. Радіо «Свобода», іноземні кореспонденти з камерами. Пішли провокації, підігнали «швидку» з «дурдому», але люди відтіснили – не ті часи, перебудова. Згодос Олександр поїхав до Москви з проханням про еміграцію. На Красну площу не пустили. Став біля готелю «Москва» з плакатом: «Комуністи, я не хочу з вами жити!». Скрутили, відвезли в «Матросскую Тишину». Через п’ять днів відправили додому, в Київ. Тоді він вирішив втікати до Фінляндії. При спробі перейти кордон біля Виборга був заарештований, 5 днів голодував у камері Виборзького КДБ. Ще дві спроби перейти кордон – той самий результат. Депортували. У жовтні зробив останнє «коло пошани»: місцева влада – Верховна Рада СРСР – ЦК КПРС. Чергові відмови. «Зустріли» на вокзалі і запроторили до божевільні.
«Потім був потяг до Львова, — згадує Олександр, — зірваний стоп-кран, 30 метрів до дроту, крижана вода Тиси і стовпчик угорського кордону. Мадярський табір для біженців, рішення про депортацію в Союз і знову крижана вода – але тепер уже на австрійському кордоні».
Він дивом уцілів. Зателефонував матері, сказав, що житиме в Канаді. Спочатку була Австрія, де незалежні психіатри визнали його здоровим, потім, в 1991 році, — Канада, яка прийняла Олександра Бикова як політичного біженця. За рік до нього приїхала дружина з трьома дітьми. У Канаді народилася четверта дитина. Сам він – будівельник. Часто телефонує додому, але приїжджати туди, де було зламано його життя і де все нагадує про батька, не хоче.
Зате «такую страну потерявшие» дуже люблять згадувати прекрасне радянське кіно про льотчиків і публікувати красиві портрети Леоніда Бикова.
Джой Тарталья, facebook.com
P.S.
Cорок років тому на Київщині, біля Димера в дорожній аварії загинув Маестро — легендарний Леонід Биков, блискучий актор, талановитий режисер.
Згадаємо …
Можливо, згадає ту трагічну подію і водій вантажівки, яка 11 квітня 1979 року… протаранила “Волгу” Леоніда Бикова. Цей чоловік майже півстоліття не може собі пробачити оте фатальне зіткнення поблизу Димера.
В архіві Київської обласної поліції є сіра тека, це — кримінальна справа №28-849. Навскіс на палітурці — червона лінія. І надпис: “Зберігати постійно”.
“Постанова про порушення кримінальної справи, м. Вишгород. Слідчий Вишгородського РВВС майор міліції Єрко В. С. …11 квітня 1979 року, 0 16.30 на 46-му кілометрі автошляху Київ-Мінськ, за два кілометри від селища Димер Биков Л. Ф., керуючи автомобілем ГАЗ-24, 43-00 КИО, виїхав на зустрічну смугу і зіштовхнувся з автомобілем ГАЗ-53, 11-18 КХМ…”
Свідок Красний Іван Васильович, водій Димерського лісгоспу, розповів:
“Я їхав із Димера (УАЗ-469), обігнав ГАЗ-53, завантажений скловатою. Назустріч рухався колісний трактор (відстань — до 200 метрів). Я побачив, що за трактором, трішки ліворуч, йшла біла “Волга”, вона ніби аж “присідала” задніми колесами. Відстань між “Волгою” і трактором була приблизно два метри. Потім я побачив, що “Волга” узяла ліворуч за напрямком свого руху і вискочила на зустрічну смугу. Я побачив, як легківка зіткнулася з вантажівкою…”
За кермом “Волги” сидів Леонід Биков. Маестро загинув миттєво. Кримінальну справу тоді розслідував старший лейтенант міліції Віктор Чевгуз. За кілька місяців він дійшов висновку про те, що водій вантажівки Сергій Колісниченко ні в чому не винен. Ми змінили прізвище цієї людини. Він сам попрохав про це. Мовляв, не хоче травмувати рідних, близьких, знайомих. Окрім родини, ніхто не знає, що саме Сергій був учасником тієї жахливої аварії.
А ще Сергій каже, що упродовж багатьох років має у серці цю печаль — загибель кумира мільйонів. На нього постійно тисне ця трагічна історія, вона не дає йому спокою, він безліч разів переглядає кінострічки за участю Бикова… Але нічого вже не зміниш…
«Його любили усі!», кажуть так про Бикова. Кінострічки, які зняв Биков, й досі популярні. У чому ж секрет успіху маестро кінематографа? Наприклад, картина «В бій ідуть одні «старі» на хвилях слави тримається з 1973 року. Народний артист України Володимир Талашко на це запитання «Українського репортера» відповів так: «Леонід Биков усім нам подарував надію… І показав, що найсильнішою зброєю є віра, надія, любов…».
--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Пам'ятник Леонідові Бикову під Києвом ще в 2013 році зруйнували вандали. Монумент у вигляді металевої лопаті пропелера, встановленої на гранітному постаменті, стояв на трасі Вишгород-Київ у районі містечка Димер – саме тут у квітні 1979 року загинув у автокатастрофі великий актор. Нині ж від пам'ятника залишився лише постамент.
Пам'ятник військовим льотчикам у Києві встановлений у парку Слави на алеї Героїв Крут неподалік Пам'ятника Вічної слави на могилі Невідомого солдата (між площею Слави та Аскольдовою могилою).
Матеріал з відкритих джерел
Комментарии
1