ВІДХІД З БАХМУТУ

Маю не найпопулярнішу думку щодо того, що відбувається, і майбутнього в Бахмуті. Для мене свідченням стійкості та володіння військовим мистецтвом є не так героїчна оборона міста, як відхід наших військ з нього. Так-так, відхід – але організований та своєчасний.

Військово-тактичного генія для того, щоб загробити живу силу та техніку в казані, не потрібно. Ми це знаємо із радянських часів: наказ Сталіна №227 «Ні кроку назад!» та загороджувальні загони НКВС за спиною червоноармійців. А чому «ні кроку»? У чому сенс цієї самопожертви?

Рабсько покірним могилізованим з недоімперії такі питання категорично заборонені, їх женуть на наші позиції, як отару на бійню. А українські воїни діють свідомо, вони мають знати свій маневр та бойове завдання. І не повинні гинути так безглуздо. Та й українське суспільство не погодиться із такими втратами.

Тому коли в районі Бахмута відбувалося обнулення наступального потенціалу недоімперії та виграш часу для підготовки резервів, то героїзм його захисників було виправдано. Але це завдання вже вирішено, наші оборонні позиції здебільшого зруйновані, і доцільно відходити за річку Бахмутку на новий рубіж, зберігаючи сили для подальших бойових дій.

На перебіг військової кампанії залишення Бахмута після майже року його оборони не вплине. Усе це марення, що сімдесятитисячний райцентр ніби є Сталінградом цієї війни, прокочує лише для малограмотних росіян. Під час Другої Світової взяття Сталінграда забезпечувало німецьким фашистам вихід до нафтових родовищ Азербайджану та перерізання Волги — однієї з основних транспортних артерій СРСР.

А Бахмут нічого не прикриває. Його захист разом із обороною Соледара, Вугледара та інших фортець дозволив зупинити наступальні потуги недоімперії та нейтралізувати її, мабуть, нині найбоєздатніший підрозділ — ПВК «Вагнер».

У Бахмуті в соляних шахтах були склади озброєння. Але це була стрілецька зброя радянських часів. Усе працездатне звідти давно вивезено. На території одного з промислових бахмутських підприємств були склади сучасних боєприпасів. Але, гадаю, вони вже вичерпані у боях.

Під час залишення Бахмуту Україна не залишиться без солі. Як не залишилася без бензину та дизельки з початком військових дій і як не залишилася без світла та тепла після атак на критичну інфраструктуру. Тим більше, що виробництво солі там зупинено півроку тому.

Докладати надзусилля для оборони Бахмута особисто я нічого не бачу. При цьому, якщо наше військове командування (саме військове, а не політичне!) має міркування та можливості для продовження оборони при мінімізації втрат, то йому, зрозуміло, видніше.

До речі, вже з'явилися міркування, що дивна партизанщина у Брянській області і виникла саме для того, щоб відвернути увагу від потенційного відходу з Бахмуту. Я так не думаю. Тому що ЗСУ без жодного інформаційного туману відходили, наприклад, із Сєвєродонецька та Лисичанська, і жодних потрясінь обуреної громадськості це не викликало. Тому що ми маємо довіру професіоналізму військових, які роблять те, що мають.

Війна — це суцільний переможний марш колон під розгорнутими прапорами. Головне, на що ми очікуємо — підготовленого наступу ЗСУ навесні-влітку. А бої тактичного значення, за всієї їхньої напруженості, є лише епізодом масштабної військової кампанії.

Як кажуть, курчат восени рахують. Так воно й буде. Такий наш український шлях. Шлях до перемоги.

За матеріалами Олександра Кочеткова, facebook.com